Коли потрібно святкувати Різдво? Чий календар "правильніший"?

В даний час за оцінками ЮНЕСКО на нашій планеті діє близько 40 календарів – як «цивільних», так і релігійних. У кожного з них - своя історія виникнення та розвитку, однак більшість не мають до нас ніякого відношення і є тому чимось абстрактним, представляючи інтерес лише для дослідників. Для православних же важливі насамперед юліанський календар і олександрійська пасхалія, а також ті модифікації, які виникли протягом останніх чотирьох століть в результаті їх «реформи»: григоріанський календар і пасхалія, а також т. зв. «новоюліанський» календар.

 Практично ніхто з нас, бажаючи дізнатися день свята Великодня в тому чи іншому році і відкриваючи для цього церковний календар, не замислюється, звідки з'явилася ця дата. Наша пасхалія здається настільки сама по собі зрозуміла, що ми не задаємося питанням про те, як вона виникла і розвивалася. Може здатися, що календар і пасхалія - щось застигле і незмінне, однак всі згадані вище системи виникли не самі собою, а в результаті зміни попередньої практики, тобто реформи. Слово «реформа» має в даний час яскраво виражений негативний відтінок, проте не зрозумівши, чому ці зміни здійснювалися, ми не зможемо зрозуміти сутності тієї календарної і пасхалітичної практики, зберігачами якої є. Для кращого розуміння зупинимося спочатку на реформі календаря, а потім - пасхалії. У висновку ми торкнемося деяких питань сучасності.

3 календарні реформи: юліанська, григоріанська, новоюліанська


Календар - це система числення великих проміжків часу, заснована на періодичності руху видимих небесних тіл. Основними календарними одиницями є рік, місяць, тиждень, день. Сонячний рік визначається як проміжок часу, приблизно дорівнює періоду обертання Землі навколо Сонця. Його числення ґрунтується на тому, що дійсний рух Землі по орбіті відбивається у видимому русі Сонця на небосхилі. Існує кілька видів сонячного року: сидеричний (зоряний), драконічний, Аномалістичний. Проте найбільш важливу роль зіграв в історії людства тропічний рік, що являє собою проміжок часу між двома послідовними проходженнями центру істинного Сонця через точку весняного рівнодення на небосхилі. Його тривалість становить 365,242199 діб. Ця величина - не ціла, тому після закінчення 365 днів залишається «довісок» тривалістю в 5 г. 48 хв. 46,0 с.

Однак людина звикла мислити цілими числами, тому виникла необхідність створити таку календарну систему, яка дозволяла б реалізувати на практиці зазначену тривалість року, використовуючи тільки ціле число днів. Очевидно, що основними вимогами, що пред'являються до календаря, є його точність і простота. Ці два аспекти лежать в основі будь-якої розробки або поліпшення календаря, однак здійснюючий це завдання відразу ж стикається з серйозною проблемою. Вона полягає в тому, що якщо ми хочемо досягти більшої точності, то необхідно створювати більш складний календар, і навпаки - чим «простіший» календар, тим більша його помилка.

Ця теза яскраво ілюструється трьома основними календарними реформами. Найбільш простим і ясним був, ймовірно, єгипетський календар, попередник юліанського. Єгиптяни пішли найбільш легким і очевидним шляхом: в їх році завжди було 365 днів. Однак за таку простоту довелося платити точністю. Тривалість тропічного року, як уже було сказано, складає приблизно 365,2422 днів, тому цей календар давав «помилку накопичення» в один день кожні чотири роки (1 / (365,2422-365) = 4). У такій системі певна фіксована дата (напр., день весняного рівнодення) поступово зрушувалася і «блукала» за календарем, переходячи з весни на літо, осінь, зиму і, зробивши повний цикл за 1460 років, поверталася на своє вихідне місце.

Такий календар був дуже незручний, тому римський імператор Юлій Цезар за пропозицією вченого Созигена здійснив реформу календаря, ввівши в обіг 1 січня 45 р. до Р. Х. новий, що одержав назву по його імені, юліанський календар. Він був реалізований через використання системи високосних днів, що додаються кожні 4 роки. Отже, реформу виробили шляхом штучного ускладнення єгипетської системи. Очевидно, що чисто астрономічно неможливо наявність в одному році 365, а в іншому - 366 днів. Однак таке схематичне рішення дозволило більш точно наблизитися до дробу 365,2422, тому що тривалість юліанського року становить 365 +1 / 4 = 365,25 днів. Але це поліпшення було знову лише наближенням, так як неточність юліанського календаря складає 1 день протягом 128 років (1 / (365,25-365,2422) = 128). Збільшення точності більш ніж в 30 разів у порівнянні з єгипетським календарем було достатньою підставою для того, щоб не робити подальших ускладнень структури і не приймати цю похибку до уваги. Ймовірно, Созиген не припускав, що його календарем будуть користуватися протягом ще декількох тисячоліть.

Проте з часом ставало все більш очевидно, що і цей календар не точний. Не треба було бути великим астрономом, щоб зрозуміти, що дата весняного рівнодення поступово зсувалася на більш ранні дати. І якщо цей факт був помічений досить рано, практичні спроби нового поліпшення почалися лише з XIII ст., коли на Заході виник новий інтерес до астрономії. Помилка була помічена і на Сході, де Григір Никифор і Ісаак Аргір, візантійські автори XIV ст., також склали твори, в яких вказували на цю неточність. Однак візантійці не пропонували ніяких змін, тому що в 1492 р. закінчувалися 7000 років від створення Світу і віруючі чекали Другого пришестя Христового, не піклуючись про поліпшення тимчасових календарних реалій.

Голоси прихильників реформи на Заході до XVI ст. лунали дедалі голосніше і голосніше, тому біля 1573 року папа Григорій створив спеціальну комісію, яка після десятирічної роботи запропонувала папі проект «подвійної» реформи: пасхалії (про це мова піде нижче) і календаря. Було запропоновано ускладнити систему вставки високосних днів: протягом 400 років їх кількість зменшувалась на 3, тобто 100, 200 і 300 роки кожного чотирьохстоліття століття не були високосними, 400 же рік залишався високосним. Цей календар був введений у вживання в 1582 р. папською буллою "Inter gravissimas". Реформа календаря була реалізована таким чином, що в цьому році були «викинуті» 10 днів, і після 4 жовтня йшло відразу 15 жовтня. У результаті було отримано ще одне наближення до довжини тропічного року: 365 +97 / 400 = 365,2425, тобто помилка такого календаря складає 1 день за 3333 (1 / (365,2425-365,2422) = 3333 ). Ця реформа, на відміну від реформи юліанської, була церковною, більше того - реформою чисто католицькою, тому що в основі її лежало бажання повернутися до не зовсім правильно зрозумілим основам олександрійської пасхалії. Булла була адресована лише католицьким правителям Європи, в ній не згадувалися ні православні, ні протестанти, на яких ці постанови не поширювалися і з ким консультації з приводу реформи не проводилися. У цей час різниця між юліанським і григоріанським календарем становить 13 днів, і вона збільшиться до 14 днів в 2100 р., який за юліанським календарем буде високосним, за григоріанським ж - простим.

Ще одне важливе поліпшення і одночасно ускладнення календаря було зроблено в 1923 р., коли в Константинополі відбулася нарада Православних Церков. Широко розповсюдженим нині є омана, згідно з якою ця нарада ухвалила григоріанський календар, однак її учасники затвердили виправлений юліанський або т. зв. «Новоюліанський» календар. Він має період в 900 років, протягом яких число високосних років зменшується на 7. Тривалість такого року становить 365 +218 / 900 = 365,24222, тобто помилка в 1 день в ньому буде накопичуватися по закінченні більш ніж 40 000 років. Реакцією на реформу став розкол грецьких «старостильників», які відмовилися прийняти це нововведення.

Маловідомим є факт, що цей календар (а точніше, цивільний «григоріанський» стиль) був формально введений св. патріархом Тихоном для вживання. Однак це введення викликало негаразди в церковному народі, і тому патр. Тихон 26 жовтня (8 листопада) видав розпорядження: «Повсюдне і обов'язкове введення нового стилю в церковний вжиток тимчасово відкласти». Тобто «Новий» стиль діяв в нашій Церкві тільки 24 дні.

В даний час Українська, Російська, Єрусалимська, Грузинська і Сербська Церкви, а також афонські монастирі для обчислення нерухомих свят користуються юліанським календарем, всі інші Помісні Церкви - Новоюліанським, який до 2800 р. буде повністю співпадати з григоріанським.

Отже, ситуація з календарем, як ми побачили, була досить складною. Що ж відбувалося з визначенням дати святкування Пасхи?

Перенесення Великодня на недільний день

Господь наш Ісус Христос під час Свого земного життя брав участь у юдейських святах (Ін. 2, 13-25; 5, 1-47) і Його приклад наслідували апостоли після Вознесіння (Діян. 2, 1, 20, 16). Тому найдавнішим літургійним звичаєм було вчинення християнами Пасхи в день 14 нісана, тобто в той же самий день, коли юдеї здійснювали своє свято. Цій практиці довгий час продовжували слідувати християни римської провінції Асія, що одержали в науці назву чотиринадесятники (від слова «чотиринадесять», тоюто 14-ий день місячного місяця). Їх практика була не просто «іудействованням», а мала глибоке богословське обгрунтування, тому що в цей день і іудеї, і перші християни очікували пришестя Мессіі. Позиція азійців мала характер «позицію заблукалих братів з народу» (тобто іудеїв), які в цей час здійснювали своє свято. У решті ж Церков була проведена перша важлива великодня «реформа»: свято Великодня було вирішено здійснювати в перший недільний день після 14 нісана. Така зміна також мала богословську основу, однак більш «історичну»: відповідно до Євангелія Христос воскрес «в перший день після суботи», тобто в неділю (Мф. 28, 1), а попередній піст в п'ятницю і суботу був присвячений тут спогаду Хресній Смерті Спасителя. Обидві практики мали, безумовно, право на існування, проте подібна ситуація викликала спокуси в середовищі віруючих.

Вперше різниця у святкуванні стала предметом обговорення під час відвідування св. Полікарпом Смирнським римського єп. Анікета близько 155 р., проте одноманітності в практиці досягнуто не було, тому що обидві сторони бажали зберегти свою традіцію. Тим не менш церковне спілкування не було перервано - обидва єпископи звершили Євхаристію на підтвердження своєї єдності у Христі, засвідчивши тим самим, що питання пасхальної дати не є догматичним і не може служити причиною церковного розділення.

Однак таке мирне співіснування двох практик тривало недовго і незабаром виник серйозний конфлікт, ініційований Римом. Римський єпископ Віктор (189-198) у 195 р. під загрозою відлучення зажадав від малоазійців святкувати Великдень разом з рештою Церкви. Полікрат Ефеський написав йому послання, де пояснював правомочність своєї традиції, зводячи її до апостолів. Римська практика з точки зору малоазійців була, очевидно, «нововведенням», «реформою», проте Віктор відлучив їх від євхаристійного спілкування.

Така різка позиція римського єпископа викликала протест навіть у середовищі тих, хто святкував Великдень за римським звичаєм. Так, св. Іриней Ліонський написав послання єп. Віктору, в якому рекомендував йому перебувати в мирі з тими хто святкує Великдень 14 нісана. Різниця у святкуванні Великодня, на думку святителя, існувала завжди, малоазійці зберігають дуже давню традицію, і переривати євхаристійне спілкування з обрядового питання не можна.

Реформа юдейського календаря і дата весняного рівнодення

Відмінною особливістю усіх великодніх спорів у II ст. є той факт, що власне дата 14 нісана, або пасхального повного місяця, не грала в них ніякої ролі. Всі сторони конфлікту - як чотиренадесятники, так і Рим в особі єп. Віктора, були згодні в тому, що необхідно слідувати в цьому питанні іудейському обчисленню. Проте в II-IV ст. в іудаїзмі відбулася важлива подія - була проведена реформа календаря.

До цих пір ми вели мову про сонячний календар, проте іудейський календар ґрунтувався на русі Місяця. Тривалість такого місяця становить бл. 29,5 днів, а місячний рік був сконструйований таким чином, щоб місяці тривалістю 29 і 30 днів у ньому чергувалися, даючи в сумі 354 дні. Він не кратний сонячному року (сонячний рік містить приблизно 12,4 місячних «місяців»), тому щоб включити в сонячний рік місячні «місяці» без їх роздроблення, раз на кілька років до 12 місячних місяців додавали ще один, наближаючи тим самим місячні роки до сонячних. Такі подовжені високосні роки містили 13 місячних «місяців». У цьому і полягає основна ідея місячно-сонячного календаря, який з'явився комбінацією місячних «місяців» з сонячними роками.

Під час існування другого Храму день нового місяця визначався емпірично, шляхом спостереження спеціально призначених для цього людей, і потім Синедріон урочистого проголошував «освячення» цього дня. Додатковий місяць вставлявся в міру потреби, причому до уваги враховувалися багато факторів - чи дозрів ячмінь, який був потрібен для приношення снопа у другий день свята (див. Лев. 23, 10-16; Втор. 16, 9), чи готові ягнята для жертвопринесення і т. д.

Після руйнування Храму і розсіяння іудеїв у результаті придушення повстання Бар Кохби (132-135 рр..) Ситуація змінилася. Як показують документи що до нас дійшли, іудеї розсіяння перестали святкувати Пасху однаково в один і той же день, а почали вводити різні календарні системи, співвіднесені з календарями тих місцевостей, в яких вони жили. Рабини, усвідомивши необхідність збереження єдності народу, вирішили ввести в обіг новий, обов'язковий для всіх іудеїв місячно-сонячний календар, в якому додаткові місяці вставлялися не в міру потреби, а за певною схемою. Цей процес відбувався протягом II-IV ст. і був завершений, ймовірно, Гілеллом II, який в 344 р. ввів загальнообов'язковий іудейський календар.

Здавалося б, ця подія не мала ніякого відношення до дати святкування християнської Пасхи, однак у результаті іудейської календарної реформи виникла нова проблема: іудейське свято, обчислене за новим календарем, траплялось час від часу раніше весняного рівнодення. Ця дата в стародавньому світі вважалася початком весни і часто розглядалася в народній свідомості як «неофіційний» початок нового року. У цьому випадку християни, що святкували Великдень в деякий рік після весняного рівнодення, а в наступний за ним - до цієї дати, в такій системі відліку часу робили її двічі протягом одного року. Хоча подібна побудова може здатися штучною, тим не менш християнською реакцією на таку ситуацію стало створення власних великодніх таблиць, в яких Великдень завжди святкували після рівнодення.

У працях Йосипа Флавія і Філона Олександрійського знаходиться згадка про те, що юдейська Пасха відбувається залежно від дати весняного рівнодення, і багато християнських письменників свідчать про те, що іудеї змінили свою календарну систему, що викликало протиріччя з даним древнім правилом. У їх числі можна назвати Анатолія Лаодикійського, св. Петра Олександрійського, Апостольські Постанови, Сократа і Созомена. Отже, неприйняття до уваги весняного рівнодення - дати, яка не зустрічається в Св. Письмі, стало тим поштовхом, в результаті якого виникла християнська пасхалія.

Виникнення християнських великодніх таблиць

Створення незалежної християнської пасхалії означало принципову відмову від того, щоб брати до уваги дату іудейського 14 нісана, яка, згідно з християнською пасхалією, була обчислена неправильно. Дві основні християнські кафедри - Рим і Олександрія почали незалежно один від одного складати власні великодні таблиці. В їх основу були покладені астрономічні дані тієї епохи. Все сказане про співвідношення точності і простоти у відношенні календаря справедливо і по відношенню до пасхалії. Проблема ж у даному випадку полягала в тому, що тривалість сонячного і місячного року не є кратними величинами. Для узгодження їх тривалості вже в древньому світі були у вжитку два цикли - 8-річний і 19-річний.

Перший з них, більш давній, заснований на спостереженні, що вісім сонячних років за кількістю діб приблизно рівні 99 місячним місяців. Його зсув по фазах Місяця становить близько 1,53 доби за вісім років, що досить відчутно. 19-річний місячно-сонячний цикл був створений відомим астрономом стародавності Метоном в 432 р. до Р. Х. Він є більш точним, особливо у формі поліпшень Каліппа і Іппарха, перетворивших його в 76-літній та 304-літній періоди відповідно.

Цікаво, що і Рим, і Олександрія почали з використання більш простого 8-річного циклу. В Олександрії на ньому заснував свою пасхалію св. Діонісій Олександрійський (247-264) . Його ж використали в західних пасхаліях св. Іполит Римський (ця 112-річна таблиця - найбільш рання з дійшовших до нас), і творці 84-річної римської пасхалії, яка була у використанні декілька сторіч. Олександрійці незабаром зрозуміли велику неточність, яку ніс у собі 8-річний цикл, і перейшли до використання 19-річного, римляни ж продовжували дотримуватися своєї практики. Спочатку олександрійська пасхалія була період в 95 років, тобто була п'ятикратним повторенням 19-річного циклу, 532-річна ж форма вперше згадується в V ст. ченцем Аніаном.

I Вселенський Собор і пасхальний питання

Однак частина християн в патріархаті Антіохії (Сирія, Месопотамія і Кілікія) продовжувала дотримуватися традиції вчинення Великодня в недільний день, наступний за 14 нісана іудеїв, тобто тій практиці, за відмову слідування від якої єп. Віктор відлучив малоазійців. Але в умовах, що змінилися, коли в решті Церкви вже були власні великодні таблиці, незалежні від іудейської дати, антіохійці іноді здійснювали своє свято до весняного рівнодення, причому різниця у святкуванні Великодня з іншим християнським світом могла досягати 5 тижнів. Зважаючи на таку дуже ранню дати вони отримали в науці назву «протопасхіти». Саме проти такого проходження іудейської традиції і була спрямована діяльність I Вселенського Собору. Отці Собору не залишили жодного канону щодо пасхалії, проте, як випливає з послання імп. Костянтина до єпископів, що не були присутні на Соборі, було вирішено всім християнам святкувати Пасху в один день, а антіохійці відмовилися від своєї залежності від іудейського 14 нісана.

Саме в цьому сенсі слід розуміти 7 апостольське правило, що забороняє здійснювати Великдень «раніше весняного рівнодення разом з іудеями», а також 1 прав. Антіохійського Собору. Вони спрямовані саме проти залежності християн від дати юдейської паски, а не проти вчинення ними свята в один день з іудеями, як нині це часто невірно трактується. Дійсно, якщо б зазначені правила забороняли Пасху в один день з іудейським святом, то неможливо пояснити дати кінця III - поч. IV ст., Коли, згідно з олександрійською пасхалією, християнська Пасха збігалася з іудейською, а саме в 289, 296, 316, 319, 323, 343, 347, 367, 370, 374 і 394 рр.. У V ст. такий збіг було 9 разів, і в останній раз воно трапилося в 783 р., після чого подібне стало неможливо зважаючи на неточність юліанського календаря. У випадку, якщо б поширене нині тлумачення було б вірне, під погрози зазначених канонічних правил повинні були б потрапити свв. отці періоду всіх семи Вселенських Соборів, тому що вони час від часу святкували Великдень в один день з іудеями. Однак на перше місце як олександрійської, так і римської пасхалії була покладена її незалежність від іудейського 14 нісана, тому укладачі навмисно не звертали уваги на випадки можливих збігів. З усього різноманіття дійшовших до нас великодніх таблиць у нас немає жодної, де в разі збігу з іудейським святом християни переносили б свій Великдень на тиждень вперед, вони просто не звертали увагу на такі збіги, розглядаючи іудейські дати як принципово «невірні». Про таке розуміння ясно свідчить св. Єпіфаній Кіпрський: "Великдень не може відбуватися, якщо не пройшло рівнодення, що іудеями не дотримується. Ми здійснюємо Великдень після рівнодення, хоча б і вони робили, так як і вони разом з нами часто роблять її (!). А коли вони здійснюють пасху перш настання рівнодення, то роблять одні. »

Різниця у святкуванні Великодня після I Вселенського Собору

Широко побутує думка, що Нікейський Собор повністю вирішив великоднє питання і ввів у вжиток олександрійську пасхалію або навіть склав її. Отці Нікейського Собору не можуть розглядатися як «укладачі» 19-річного циклу хоча б тому, що він використовувався Церквою на Сході і до 325 р. Діяльність Собору була спрямована проти антіохійської пасхалітичної практики, тому Рим і Олександрія на деякий час забули про різницю в своїх таблицях. Хоча обидві пасхалії були засновані на принципі, згідно з яким Пасха повинна відбуватися в перший недільний день після першого повного місяця, слідуючого за весняним рівноденням, різниця полягала в даті весняного рівнодення (18 і 21 березня в Римі і Александрії відповідно), циклі, який лежав в основі пасхалії (8 - і 19-річний цикл) і великодніх межах, тобто граничних датах святкування Великодня. Тому вона могла відбувалася на Заході в проміжок часу з 20 березня по 21 квітня, а на Сході - протягом 35 днів з 22 березня по 25 квітня. На перший погляд ці розбіжності є несуттєвими, однак на практиці вони були дуже відчутними. Так, вже через рік після I Вселенського Собору Олександрія і Рим здійснювали Великдень у різні дні, а саме 3 і 10 квітня відповідно. Ніхто не хотів відмовлятися від своїх таблиць, тому єдність намагалися досягти шляхом взаємних поступок.

Величезну роль зіграв тут св. Афанасій Олександрійський. На Сердикскому Соборі в 342 р. він разом з римлянами виробив «компромісну» пасхалію на 50 років, в якій дата кожного року обмовлялася окремо і була результатом угоди між двома сторонамі. Принципова важливість такого рішення полягає в тому, що Церква соборно визнала можливість паралельного співіснування двох великодніх циклів при узгодженні спірних дат, нехай і на невеликий проміжок часу. Церковна єдність була поставлена вище прихильності пасхалістичним правилами однієї з кафедр. Пасхалія розглядалася не тільки римським, а й олександрійським предстоятелем не як догматична даність, а як технічний засіб для визначення дати свята, яким при церковної необхідності можна було і не слідувати. Обидві кафедри не були зв'язані ніякими непорушними канонічними нормами щодо великодніх таблиць своєї Церкви і жертвували датою заради більш високих церковних цілей.

Метою і Сходу і Заходу в той час були не якісь особисті амбіції, не бажання з'ясувати, чий цикл «кращий» або «правильніший», а братерське християнське прагнення до того, щоб у різних частинах імперії християнська Церква, «єдиним серцем та єдиними устами» звершуючи своє основне свято, ясно і мабуть демонструвала, що вона дійсно є єдиною і кафоличною Церквою, просякнуту духом взаємної любові й довіри. Протягом цих 50 років Рим і Олександрія повинні були святкувати Великдень в різний день цілих 12 разів, проте в результаті компромісу для всіх цих випадків були знайдені спільні дати. Цікаво, що Олександрія приймала римську дату, відмовившись від своєї пасхалії, в 346 і 349 рр..

Однак після закінчення дії сердикскої пасхалії олександрійці перестали звертати увагу на те, в який день відбувалався Великдень на Заході і просто дотримувалися своїх таблиць. Це призвело до того, що Рим поступово став все частіше і частіше приймати «східні» дати, і це неухильно руйнувало 84-річний цикл. Було очевидно, що Схід і Захід можуть продовжувати святкувати Великдень по-різному ще нескінченно довго, якщо одна із сторін просто не прийме практику іншої. Римський абат Діонісій Малий зіграв тут вирішальну роль, запропонувавши олександрійську пасхалію на Заході таким чином, що вона була там прийнята, в результаті чого, нарешті, було здійснено єдине святкування Великодня в Римі та Олександрії. Проте римський 84-річний цикл продовжував існувати в різних частинах імперії ще й під час правління Карла Великого (742-814).

Паралельне співіснування двох пасхалій протягом майже 500 років (!) Після I Вселенського Собору свідчить про те, що він не ввів в якості загальнообов'язкової одну олександрійську пасхалію. Навіть самі олександрійці під час усіх спорів з римлянами ніколи не стверджували істинність своїх таблиць, грунтуючись на авторитеті Собору. Паралельне співіснування протягом десятиліть і навіть століть двох циклів безпосередньо б суперечило постанові Нікеї, якщо б вона існувала. Те, що римська практика врешті-решт була витіснена олександрійською, пояснюється не рішенням I Вселенського Собору, а неточністю римської пасхалії. Після Собору минуло кілька століть, перш ніж олександрійці численними умовляннями, доказами своєї правоти і церковно-політичними заходами змогли переконати Захід у необхідності прийняти їх пасхалітичну систему.

Отже, процес відділення християнства від юдейства у святкуванні Великодня протікав поступово, у кілька етапів. Чотиринадесятницька Пасха, Пасха «з іудеями», самостійна християнська пасхалія є трьома основними моментами цього процесу. Жодна з попередніх практик не поступалася місцем наступній «мирно», процес переходу на новий щабель пасхалітичного розвитку супроводжувався тертям, суперечками і навіть розколами. У даному процесі особливо цікавим є той факт, що критерій древності жодного разу не був визначальним - більш давня практика часто таврувалася як розкольницька і єретична, поступаючись місцем новій. Характерно також, що аргументи під час цих спорів були не стільки богословськими, скільки еклезіологічними: перемагала та традиція, яка була прийнята більшістю, в основному з огляду на те, що вона виникала у великих літургійних центрах як Рим і Олександрія.

Григоріанська реформа пасхалії

Єдність святкування Великодня, що стала результатом розглянутого довгого розвитку, була порушена в 1582 р. реформою папи Григорія XIII. Говорячи про неї, необхідно пам'ятати, що вона була перш за все реформою пасхалії, зміна ж календаря - лише наслідок, хоча саме воно найбільш відчутно в нашому повсякденному житті. Папська комісія вирішила відновити ті астрономічні реалії, які лежали в основі олександрійської пасхалії - 21 березня як дати весняного рівнодення і великодні кордони 22 березня - 25 квітня. Однак для цього були зроблені зміни, що зруйнували структуру 532-річної олександрійської пасхалії: введення додаткової системи епакта, збільшення календарного циклу до 400 років і т. д. все це призвело до того, що період західної пасхалії в даний час настільки великий (близько 5 700 000 років), що вона є не циклічною, а скоріше лінійною. Ця зміна ще раз ілюструє положення про те, що точність досягається в результаті втрати простоти.

Григоріанський календар і пасхалія викликали спочатку різку неприязнь у протестантському світі, але поступово отримав загальне поширення на Заході. Православні також різко засудили це нововведення, піддавши анафемі на Соборі 1583р.  всіх тих, хто слідує за григоріанським календарем і пасхалією. Часто можна чути про те, що європейські університети і астрономи критикували цю реформу. Це так, але якщо ми поглянемо на їхні відгуки до реформи і після неї, то пропозиції щодо зміни були ще більш радикальними, щодо пасхалії їх можна звести до двох: 1.святкувати Великдень в останню неділю березня або в першу неділю квітня 2.звершувати її в першу неділю після першого повного місяця, наступного за 21 березня, причому всі складові повинні були визначатися астрономічно.

Новоюліанська реформа 1923 року

Що стосується цієї останньої пропозиції, вона ще раз була озвучена, як не дивно, на константинопольській нараді Православних Церков у 1923 р. Разом з введенням Новоюліанського календаря було вирішено звершувати Великдень за формулою «першу неділю після першого повного місяця після рівнодення», де всі компоненти повинні були визначатися не за даними олександрійської пасхалії, а чисто астрономічно на широті Єрусалима. Однак це рішення не було до цих пір реалізовано, тому новоюліанська реформа залишилася половинчастою: більшість автокефальних Церков святкує Великдень по олександрійській пасхалії, заснованій на юліанському календарі, а нерухомі свята - за новоюліанським календарем (єдиним винятком є Фінляндська Православна Церква, яка хвершує Пасху згідно григоріанської пасхалії). В основі такої практики лежить офіційна постанова Наради Православних Церков 1948 р., згідно з яким всі православні повинні звершувати Великдень за олександрійською пасхалією і юліанським календарем, а для нерухомих свят кожна Автокефальна Церква може користуватися існуючим в цій Церкві календарем. Клірики і миряни зобов'язані слідувати календарним стилем тієї Помісної Церкви на території якої вони проживають. У результаті такого «дуалізму» неминучі статутні невідповідності: так, у випадку занадто пізньої Пасхи (як, напр., в цьому році) повністю зникає Петрів піст, а також виникають труднощі щодо Маркових глав.

Історія і сучасність

Отже, ми побачили, що всі три календарні реформи реалізовувалися за одним і тим же принципом: шляхом введення все більш складної системи високосних днів досягалося все більше наближення до довжини тропічного року. Те ж саме вірно й відносно пасхалії: для досягнення точності довелося збільшувати тривалість її періоду. Але існують і інші, більш точні календарі: напр., так званий персидський календар з 8 високосними роками протягом 33 років або «календар Медлера», в якому кожні 128 років забирається один високосний день. Подібним чином сучасна астрономія може запропонувати більш точний місячно-сонячний цикл. Очевидно, що цей процес «поліпшення» може тривати нескінченно і в певний момент необхідно просто зупинитися і відповісти на питання - чого ж ми чекаємо від календаря: точності? прямування новітнім досягненням астрономії? або церковної єдності, що виражається в спільному святкуванні всіх церковних свят (рухомих і нерухомих) православними християнами?

Це не просто теоретичне питання, тому що найближча серйозна практична проблема в Православній Церкві виникне 1 березня 2100, який за юліанським календарем буде високосним, з «цивільним» - ні. Тобто різниця між календарями збільшиться ще на 1 день і досягне 14. Відповідно всі наші свята після цієї дати «змістяться» на 1 день вперед, тобто Різдво Христове святкуватиметься 8 січня, Богоявлення - 20 січня н. ст. і т. д. Не хочеться згущувати фарби, але Церква в результаті цього може виявитися перед серйозною загрозою розколу, тому що перед нашим священноначалієм постане нелегке завдання пояснити людям, що, якщо ми зберігаємо вірність юліанського календаря, то таке зміщення неминуче. Господь милував нас в 2000 р., який був високосним і за юліанським, і за григоріанським календарем, тому «стрибка» не відбулося. Але уявімо на хвилину, що це все-таки сталося. Ймовірно, у нас вже була б «Церква 7 січня» або «Старостильна Церква» і це не просто песимістичні теоретичні прогнози. Не раз доводилося спілкуватися щодо «проблеми 2100» зі священиками, які категорично висловлювали думку, що якби Різдво з 2001 р. почали святкувати 8 січня, вони перервали б спілкування з канонічним єпископатом, «пішли б у ліси», але зберегли «істинну»(!?) дату цього та інших нерухомих свят. І таких, на жаль, не мало. Проблема полягає в тому, що ніхто з них на питання про те, коли ми святкуємо Різдво Христове, не відповів «25 грудня», а називав григоріанський 7 січня. У наявності - абсолютне нерозуміння принципів тієї традиції, носіями якої ми себе проголошуємо. Проте охочі зробити новий розкол уподібнюються римському єп.Віктору, який не розумів різниці між питаннями віри і обрядом, або старообрядцям, багато з яких через прихильність до двуперстія позбулися благодаті, утворивши численні безпопівскі секти. З історії ми бачили, що за винятком пасхального спору II ст., Який був викликаний бажанням верховенства Риму, євхаристійне спілкування між Церквами, що звершували Великдень або інші свята в різний час, ніколи не припинявся. Тому ті «ревнителі», які не причащають православних фінів або переосвячують престол після того, як на ньому служили православні греки (на жаль, такі випадки нерідкі), виявляють у своїй поведінці не тільки ревнощі не по розуму, а й нерозуміння того, що в Церкві є догматом, а що - літургійною традицією.

Ще один недавній приклад. У 1997 р. Всесвітня Рада Церков організувала в м. Алеппо конференцію з питання пасхалії. У 2001 р. Великдень православних, католиків і протестантів відбувалався в один день, і було висловлено пропозицію, щоб починаючи з 2002 р. вона вираховувалася астрономічно (подібно до того, як це було вирішено на Нараді 1923 р.). Однак ця пропозиція настільки нереальна, що її можна розглядати лише як утопію. На жаль, православні делегати просто підписали цю угоду, не давши їй якоїсь богословської оцінки. Така «астрономічна пасхалія» не буде циклічною і тому суперечить всій тій довгій і складній історії розвитку християнської пасхалії, яка була коротко представлена в даній статті. Спроби встановити святкування Великодня на фіксовану неділю березня або квітня, пропоновані в цей час, не можуть бути прийняті за тих же самих причин.

Проте якщо ми подивимося на всім відому формулу «першу неділю після першого повного місяця після весняного рівнодення» з астрономічної точки зору, напр., в нинішньому 2002 р., то вийде наступна картина. Весняне рівнодення - 21 березня, перший після нього повний місяць - 28 березня, четвер, і Великдень повинен був би святкуватись 31 березня. Однак воно звершується у нас лише 5 травня, так як дата рівнодення вже «пішла» на 3 квітня, і то повний місяць, який ми використовуємо, буде насправді другим, а не першим після реального весняного рівнодення (сюди ще додається накопичена похибка фаз місяця, що досягає в даний час до шести днів). Формально недоуміння вирішується тим, що всі ці дати - григоріанські, з точки зору юліанського календаря Великдень цього року - 22 квітня, тому верхня межа великодня 25 квітня пересічена не буде. Тому питання про співвідношення астрономічних і пасхалітичних даних залишається відкритим.

«Досконалого» календаря і пасхалії не існує. Всі великодні таблиці представляють собою спробу створити певну математичну схему, яка описувала б рух місяця досить точно по відношенню до реального її положенню на небі, була б по можливості проста і, що найголовніше, була б циклічна, тобто будучи розрахованою раз і назавжди на певний відрізок часу, позбавляла б необхідність проводити нові розрахунки. Великдень по таких таблицях відбувається незалежно від того, чи відповідає ця дата реальному стану світил на небі. З цієї точки зору олександрійська пасхалія з її 532-річним циклом - проста і елегантна, але тоді ми повинні змиритися з тим, що через кілька тисяч років Великдень буде влітку, а Різдво Христове - навесні.

З іншого боку треба пам'ятати, що християнські пасхалісти не створювали щось принципово нове в області обчислення часу. Подібно до того, як християнська Церква перейняла діючий тоді язичницький юліанський сонячний календар і іудейську систему обчислення часу, засновану на фазах місяця, таким же чином святі отці перейняли з античної спадщини та астрономічні цикли, які були відкриті і описані за кілька століть до виникнення перших християнських великодніх таблиць. Така гнучка позиція Церкви не перешкоджає нам у даний час також використовувати новітні досягнення астрономії. Однак відповідь на «календарне» питання має бути дане церковною свідомістю, а не просто астрономами і математиками.

Як ми бачили з історії розвитку православної пасхалії, її створення і введення в обіг здійснювалися або окремими єпископами, або соборно. У будь-якому випадку це були, по-перше, предстоятелі Церков, по-друге, вони добре зналися на астрономічній і математичній стороні справи, або ж залучали для цього фахівців. Цим досвідом необхідно керуватися і в наш час, беручи до уваги не тільки технічний комплекс проблем і «точність» календаря, але і пастирську турботу Церкви про віруючих, для яких календарно-пасхалітична традиція Православної Церкви є дуже важливою.

Тому необхідно не просто глибоке і історичне, а й перш за все внутрішньоцерковне дослідження питання календаря і пасхалії, яке є дуже складним і вимагає клопіткої роботи. Якщо такого вивчення, перш за все в Духовних Академіях нашої Церкви, не буде, то ми залишимося на рівні брошурок, що продаються в церковних крамницях, які часто просто тиражують помилкову інформацію. Ми залишимося на рівні «православних хуліганів», які кілька років тому намагалися зірвати проповідь свого правлячого Архієрея, прикриваючись «боротьбою за істину». З великою мірою впевненості можна сказати, що жоден з тих хто кричав не зміг би пояснити різницю між юліанським і григоріанським календарем. І навряд чи хто-небудь з них взагалі чув про існування Новоюліанського календаря, яким користуються 11 Помісних Православних Церков.

Ще раз підкреслю, що в даний час мова не йде про проведення ще однієї реформи - їх в історії було достатньо, а про необхідність відповіді на питання, які ставить перед нами сучасність. Це повинно робитися на сторінках православної друку, шляхом дискусії та видання книг, перш за все серйозних наукових досліджень. Звичайно, сидіти і розбиратися у великодніх таблицях IV-V ст. дуже нудно і втомливо, набагато легше просто видати чергову брошуру типу «Юліанський календар або смерть», люто захищаючи існуюче становище. Проте недостатньо зберігати традицію, її треба знати і любити. І тільки в цьому випадку вона стане не мертвою вбиваючу букву закону, а перетвориться в живу легенду, творчо застосовувану в житті Церкви.

Додати новий коментар

Вміст цього поля є приватним і не буде показаний.
  • Адреси сторінок і електронної пошти атоматично перетворюються у посилання.
  • Дозволені теги HTML: <a> <em> <strong> <cite> <code> <ul> <ol> <li> <dl> <dt> <dd>
  • Рядки та параграфи відокремлюються автоматично.

Детальніше про опції форматування

Фото Капча
Будь-ласка введіть символи з картинки.
Побудовано на Drupal, відкритій системі керування сайтом
© 2010 . Розробка studio-nv.com.